Казка про Вишню або Вишневі мандри

Прочитаєш за 4 хв

Уродилася та й жила собі на березі Десни велика вишнева родина. Рік у рік усі дерева невтомно приносили багатий врожай смачних ягід. Найстарша Вишня (а мала ж вона всього 25 років!) дуже пишалася своєю рідною землею. Щоранку на світанку підводила вона до сонечка свої гілочки і промовляла:

– Усе в нас найкраще! Земля родюча, смарагдова трава милує око. А Десна зрання вітає хвилями, що їх здіймає ласкавий вітерець. Ніде в світі немає ані такого неба, ані такого сонця!

Усі дерева, трави і квіти навкруги погоджувались із Вишнею. Всі-всі, крім птахів. Більш за всіх сперечалися з Вишнею шпаки – коли охоче ласували солодкою, неначе мед, червоно-чорною вишнею.

– Тутечки, пані Вишне, можливо все й справді так, як ви кажете, – мовив найстаріший Шпак. – Одначе ми знаємо й чимало інших цікавих та прегарних місць на Землі!

– Та ні ж бо, я вам не вірю! – спогорда озвалася Вишня.

– Найкраще місце на Землі – ось тут, у нас.

– Гаразд, пані Вишне, тут у вас – чи ж то в нас – і справді чудово. Кажу «в нас», бо й ми тут в’ємо гніздечка, виводимо пташенят… Місця ці для нас теж рідні! Проте… пані Вишне, чи бачили ви колинебудь, скажімо, море?

– Навіщо мені те ваше море, коли тут є зачарована річка Десна? – почало дратуватися дерево. – Річка має береги, – раптово долинули до Вишні голоси кількох десятків шпаків, що сіли на її гілки, – а ось море, не кажучи вже про океан, безкрає як небо…

І це справжнісіньке диво!

Вишня обурилася.

– Гей, шпаки, а чи не заважкі ви для моїх втомлених від врожаю гілок? Бач, скільки вас налетіло! Поласували – та й годі, залишіть що-небудь іншим!

Та галаслива зграя не розчула останніх слів Вишні. Птахи продовжували ласувати ягодами і обговорювати маршрути майбутніх мандрів.

– Восени на зимівлю слід летіти до Італії, – повчав старий Шпак.

– Вам, жовторотим голопуцькам, треба побачити храми древнього Риму, відвідати старовинні затишні міста на півдні країни біля вулкану Везувій. Там усе дихає давниною.

– Ні, тату, нумо краще гайнемо до Іспанії, до її храмів, парків, помаранчевих садів на березі моря! – захоплено вигукнув один із молодих шпаків.

– Ох, синку, рясні помаранчеві сади є й в Італії, а також у Туреччині чи на півночі Африки, де ми зимували позаторік… Палали очі в усіх птахів, коли вони гомоніли про майбутні подорожі.

Вишня почала прислуховуватися до птаства. Зацікавили дерево пташині розповіді. Шпаки також любили землю, на якій вишня зросла. Щороку повесні поверталися вони з далеких країв на ці піщані береги, щоб кохатися, вити гніздечка й виводити пташенят… Та, на відміну від Вишні, птахи багато у своєму житті бачили, набули чималого досвіду. І вони ж скрізь вільно пересувалися… Дерево чи не вперше за своє життя пошкодувало, що народилося міцно припнутим до, нехай там і найкращої, землі… Чи не вперше Вишні до сліз закортіло відчути свободу навіть і від рідних берегів. Та й поринути у височінь… Щоб згори подивитися на сади, поля, ліси, на велику ріку Дніпро, в яку впадає річка менша – її рідна Десна… Помилуватися чудомістом – стародавнім Києвом, із золотими маківками храмів і вежами хмарочосів… І, звісно, побачити, що таке море-океан, високі гори і водоспади. Адже саме про все це так весело раз по раз щебечуть шпаки…

Тим часом птахи підхопилися й перелетіли до сусідньої тополі. Затримався лише старий Шпак. Стоїть Вишня, не ворухнеться. Боїться, що відлетить зараз старий Шпак, а вона його так і не розпитає про те, що почало краяти їй серце. Аж раптом стукнув Шпак дзьобом по її стовбуру і сам першим запитав:

– Пані Вишне, а чому б вам не дати моїм птахам ядра своїх ягід, які вони зможуть перенести до інших країн?

– І що з того буде? – сумно поцікавилось дерево.

– А вони там проростуть, і ви своїм серцем через ці нові молоді дерева, своїх діточок, неначе побуваєте у далеких краях… Вишня мовчала, розмірковуючи.

– Гаразд, паніматко, мізкуйте! Маємо трохи часу! – мовив Шпак та й подався до тополі, де на нього чекала зграя.

Після цієї розмови Вишня декілька ночей поспіль не спала. А коли врешті заснула, то вперше в житті побачила дивовижний сон: вона (уявіть лишень собі крилате дерево!) мандрувала з птахами у синьому небі; пила кришталеву воду з гірських джерел; милувалася пишно квітучими садами; ширяла наввипередки із ластівками та чайками над прозорим блакитним морем…

Закінчилася ніч, рано-вранці сонечко розбудило все довкола. Шпаки полюбляли снідати на знайомій Вишні. Щойно птахи розпочали смакувати ягодами, як дерево звернулося до них: – Друзі-шпаки, хочу переконатися на власні очі, що ви говорили правду. То ж я й вирішила прислухатися до старого Шпака і дати вам із собою ядра своїх ягід, щоб ви їх посадили у найкращих місцях на своєму шляху. Вся пташина зграя дуже зраділа.

– Ура! Пані Вишне, летімо!

Щоб дізнатися про чудові мандри Вишні, пропонуємо повну версію “Казки про Вишню або Вишневі мандри”: