Казка про Каштан і Горобину

Прочитаєш за 3 хв

В славетному місті Києві, у міському сквері, котрий колись за давніх-давен був великим садом, зростали одне коло одного вікові та зовсім молоденькі дерева. Яких там лишень не було рослин: і шипшина, і травнева берізка, і клени, і тополі! А ще у цьому сквері ріс загальний улюбленець – могутній каштан. У травні він святкував свій день народження.

У день його народження з оранжереї ботанічного саду привезли тендітну малесеньку горобину.

– Ся горобинка не виживе, – шепотіла травнева берізка кущеві шипшини.

– Далебі не виживе, – буркотіла найвища у парку срібляста тополя.

– Та які ж ви базіки! – обурився каштан.

– А ось я впевнений, що виживе. І ще й як розквітне на радість усім нам, птахам і людям, котрі люблять наш сквер ось вже стільки років!

І каштан нахилив свої віти над слабким молодесеньким деревцем і немовби величезними руками обійняв горобинку.

Впродовж першого місяця горобинка не підростала, а невдовзі й зовсім занедужала. Тільки-но з’явилося ніжно-зелене листячко, аж раптом, ні сіло ні впало, на другий же день почало жовтіти.

– А що ж ми тобі, упертюху-каштане, казали, – лунав звідусіль ущипливий шепіт кущів та дерев, – не житиме це деревце!

– Не житиме – кар – не житиме горобина! Кар-кар! – підтакувала їм зграя чорного гайвороння, кружляючи над парком.

– А от і ні, житиме! Ось побачите! – незворушно запевняв каштан.

Минув рік.

І ось настав травень – найкрасивіший місяць року.

Земля прокинулася й розквітла: зійшла і піднялася до сонечка зелена травичка, а в ній розцвіли тисячі квіток. Проквітнула пухнастими гронами кольору згущеного молока й молода горобинка. На її дивовижні пахощі почали злітатися бджоли, які добре зналися на квітках. Скільки ж їх було, отих квітів! А це означало, що на осінь можливо було очікувати багатого врожаю коралових ягід. І цьому несказанно зраділи і білки, і малі міські пташини. І солов’ї.

Оті співочі пташки щойно повернулися з вирію й шукали місця, де звити гніздечко і виплодити пташенят.

– Віть-віть, поглянь, любий, яка ніжна горобинка! Нумо залишимося тут!

– Ні, дорогесенькі, – озвався каштан, – краще беріться за побудову гнізда на мені. Горобинка ще надто молоденька, важко їй буде. Та й з моїх гілок вам зручніше буде милуватися красунечкою-горобиною.

– Ти як завше маєш рацію, мудрий каштане! Віть-віть, – проспівали солов’ї.

Упала ніч. Соловейки звили гніздо. І нумо тьохкати своїх чарівних пісень! А тих пісень усю довгу-предовгу зиму та ранню весну чекали всі дерева, квітки, трава… Й оттепер, ані шелеснувши своїм листям та стеблинками, слухали вони солов’їні трелі.

А каштан дивився на горобтнку і думав собі, як же він полюбив це деревце. Зненацька горобина стріпнулася, підняла свої гілочки й переплела їх з гілками каштана.

– Знаю, кому завдячую тим, що розцвіла й не загинула! Красно дякую тобі за доброту, каштане! Я дуже тебе люблю!

– Я тебе також люблю!

Отак травневої ночі залунала ще одна пісня. Це співали-шелестіли двоє закоханих одне в одного дерев. Першими цю чарівливу музику почули солов’ї й почали підспівувати горобині та каштану. Усі ж інші деревця, чагарники і квіти завмерли від подиву. Такого концерту ще ніхто й ніколи не чув.

– Я берегтиму тебе, горобино! Ти виростеш і перетворишся на сильне гарне дерево, – співав каштан. – До тебе злітатимуться найбільш голосисті птахи, які даруватимуть тобі свої пісні. А кожного травня я запалюватиму свічки своїх квіток для тебе!

– А я цвістиму й духмянітиму для тебе! – вторувала йому горобинка.

Ціле літо каштан захищав горобинку від пекучого сонця, а під час грози і сильного вітру міцно обіймав гілками. Поїв водою – його корені неначе руки підводили воду до коріння горобини. Осінь нагородила їх надзвичайно щедрим врожаєм і ягід, і каштанів. Їхнє листя переливалося жовто-помаранчевими та червоно-бурими відтінками. Дерева не могли намилуватися одне одним.

Про подальше життя каштану та горобинки читайте:

 

Ілюстрації Олени Ликової