Героїня нашого часу: військова Євгенія Емеральд про те, як віднайти у собі бажання жити далі, попри війну, роль жінок у майбутній відбудові України, мрії та плани
Автор:
ELLE. UA
Прочитаєш за 10хв
Уже шість із половиною місяців ЗСУ захищають свободу та незалежність України. У лавах Збройних Сил України сьогодні багато жінок, які кожного дня доводять своїм прикладом, що для української жінки немає перешкод.
У лавах української армії сьогодні служать 42 тисячі жінок. Тисяча з них перебуває на командирських посадах, чудово справляючись і з важкою фізичною роботою, і з емоційним напруженням. Нарівні із чоловіками вони воюють на всіх фронтах, а кількість жінок, які хочуть захищати Україну, зростає. Незламні, щирі, сміливі, вони руйнують усі гендерні стереотипи та власним прикладом доводять, що для українських жінок немає нічого неможливого.
Шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова поспілкувалася з молодшою лейтенанткою, снайперкою полку спеціального призначення НПУ «Сафарі» Євгенією Емеральд у проєкті answear x ELLE про роль жінок у майбутній відбудові країни, про те, як віднайти у собі бажання жити далі, попри війну, про мрії та плани.
Бліц
Українська жінка — це перш за все жінка-берегиня, жінка-воїн, жінка-справедливість.
Опишіть Україну одним епітетом.Незламна. Для мене Україна асоціюється саме з незламністю.
Опишіть, яким ви бачите майбутнє країни, трьома словами. Квітуча, вільна, сучасна.
Ви вирішили воювати ще 10 років тому, коли пішли на військову кафедру. Після повномасштабного російського вторгнення ви жодної секунди не вагалися у своєму виборі піти воювати. А ваш бойовий досвід складає вже шість із половиною місяців на війні. І вони перевернули ваше життя. Що найскладніше у вашій службі?
Найскладніше у моїй службі — це не умови, як усі вважають, не постійна небезпека. Найскладніше — це не бачити своїх близьких, і мені здається, що це стосується кожного воїна, бо ми дуже-дуже сумуємо за нашими сім’ями, діточками, дружинами, чоловіками, друзями. Мені дуже бракує близьких людей, правда. І от у цьому є складність. А в іншому складнощів немає, бо до всього звикаєш і пристосовуєшся.
Ви єдина жінка в чоловічому колективі, розкажіть про плюси та мінуси цього та про те, чи були прояви гендерної дискримінації?
Не буду брехати: звісно, є і плюси, і мінуси, як, мабуть, у всьому в нашому житті.
Відповідно, плюси того, що я — єдина жінка в чоловічому колективі, в тому, що це певний виклик для мене. А по-друге, я звикла завжди керувати, а тут довелося підкорюватися. Також це абсолютно нове спілкування, це певний розвиток, і все одно ти почуваєш себе ніби королевою (усміхається), бо ти одна, а навкруги так багато чоловіків.
Але, звісно, є і мінуси, бо багато хто думає, що я живу в раю, та це не так. Наприклад, чоловіки — це такі чоловіки, це діти. Вони видають різні дивні звуки (сміється), а коли я їм пояснювала, що так робити негарно, мені доводили, що це життя і це нормально, це природа і біологія. Згодом я із цим змирилася. А ще чоловіки ділять один одного на побратимів та конкурентів. А я і не конкурент, і не побратим. Можу бути максимум посестрою, і тут уже, мабуть, виникає певна нерівність. Ще один мінус полягає в тому, що ставлення до тебе трошки інакше з різних причин. Багатьом чоловікам здається, що в тебе є якісь привілеї, хоча ти з ними перебуваєш абсолютно на рівних. Також трапляється, що до тебе проявляють симпатію, а ти відмовляєш (мені не треба пояснювати, жінки розуміють, що починає відбуватися).
До того ж мінуси, звісно, в тому, що ти не можеш роздягнутися, ти маєш поважати чоловіків. Я завжди прикриваюся, коли перевдягаюся, не те що я соромлюся, але розумію, що хлопці давно не бачили дівчат і це буде нетолерантно щодо до них.
Щодо проявів гендерної дискримінації. Звісно, вона присутня, і присутня, мабуть, скрізь, не тільки на війні, а на жаль, там, де переважна більшість чоловіків і дуже мало жінок. Але я точно знаю, що згодом ми це подолаємо. Можу підтвердити, що на сьогодні це ще в українській армії існує, бо в цій повномасштабній війні бере участь дуже велика кількість жінок. Я думаю, що згодом це теж зміниться і до жінок ставитимуться з більшою повагою та розумінням, що жінка — не річ, вона воює.
Ви розповідали, що до війни у вас були стосунки, але, коли розпочалася війна, кохана людина виїхала за кордон, залишивши вас саму. Багато з тих, кого ви вважали своїми друзями, відвернулися. Як ви впоралися із цим розчаруванням та що вам не дає впасти духом зараз?
Так, розчарування було дуже велике, я відчувала дуже сильний біль. Як я впоралася? Просто час, усім відома проста істина: час лікує все. У мене не було вибору і можливості надто довго сумувати і заморочуватися, бо те, що відбувалося навкруги, затягнуло повністю. Сумувала і плакала я тільки ночами, я дозволяла собі проживати цю емоцію і вважаю, що це надзвичайно важливо. Це все для мене було дуже крутою наукою. Коли щось відбувається, я не питаю в Бога: «За що ти так зі мною?» — я кажу: «Боже, підкажи, для чого це мені». Коли щось іде в житті не за планом, я точно розумію, що насправді все згідно з планом, просто нас до чогось готують, і це підтверджується постійно в моєму житті. Тому просто час, час та аналіз — вони мені допомогли.
А те, що зрадили друзі й коло спілкування, то це теж добре, це така чистка, яка необхідна всім. Я тільки можу за це подякувати, що це все сталося, знову ж таки, я стала розумнішою, сильнішою, я виросла.
Стосовно того, що не дає впасти духом зараз, скажу одне — дух або є, або його немає. Перед повномасштабним вторгненням у мене був день народження, на святкуванні моя подруга назвала мене незламною і сказала: «Женю, я не знаю, що має статися в цьому житті, щоб ти зламалася, мені здається, що ти незламна». Я сама вже починаю вірити в це.
Був єдиний момент, коли мені здалося, що я впала духом, — коли я втратила дуже багато побратимів. Один з них був для мене дуже дорогим, це був снайпер і мій наставник. І я дуже сильно закрилася, була в печалі. І мені здається, що ця печаль заполонила повністю все моє серце і нагадала мені про все-все-все, що відбувалося впродовж війни — весь біль. У той момент було надзвичайно важко, але, як я сказала раніше, усе лікує тільки час.
Як, на вашу думку, віднайти в собі бажання жити далі, попри війну?
Дуже просто — ми маємо бути щасливими. Наш ворог, коли він прийшов 24-го числа, захотів саме це в нас відібрати. Ми не маємо права це йому віддати, бо війна — це не про смерть, війна — це про життя. Знаю, що це дуже дивно звучить, але я до цього ставлюся саме так. І на війні можна і треба бути щасливим.
Коли я думала, що вже пала духом, я зрозуміла, що треба щось робити, і почала собі нагадувати, що мене робило щасливою в цивільному житті, що змушувало посміхатися і радіти. І оці маленькі речі я стала робити крок за кроком, нагадуючи собі кожен день. Потім я почала зранку посміхатися, навіть коли це було тяжко, і казати «дякую». Дякую за те, що цей день настав. Дякую за те, що я перебуваю там, де я є, що я маю змогу захищати нашу державу. Дякую, що саме ці хлопці, мої побратими, оточують мене, навіть коли ми сперечаємося чи сваримося, бо це теж нормально. І в якийсь момент я зрозуміла, що я щаслива жінка на війні. Я знову згадала, що таке життя. Я захотіла знову жити, розвиватися, навчатися (вивчати англійську мову), захотіла займатися своїм особистісним розвитком, розвитком своєї спільноти, яку відкрила за місяць до війни, захотіла готувати. Тобто я захотіла нормального щасливого життя. І як тільки я це зрозуміла, моє життя на війні дуже змінилося і я зустріла свою кохану людину.
Як ви вважаєте, яка роль жінок у майбутній відбудові країни?
Роль свідомих українців дуже велика. Тільки разом, спільними зусиллями нам це вдасться! Нам треба, по-перше, почати із себе і зрозуміти, що нам доведеться не тільки відбудовувати українську інфраструктуру, а ще й «відбудовувати» нові закони, порядки, нову ментальність, нове розуміння сьогодення. А відбудову треба почати із себе, і це головне.
А щодо ролі жінки, то вона — берегиня нашої любої України, як і сама Україна є берегинею. І найважливіше — це наша віра, бо, як кажуть в Україні, «кожна друга жінка — відьма, тож ми маємо правильно формулювати свої думки і мрії, бо це все здійсниться» (посміхається).
Де ви черпаєте силу для допомоги іншим?
Рік тому я ледь не померла від «корони». І коли я помирала, я дала собі слово, що, якщо я виживу, буду присвячувати своє життя допомозі людям. Це моя плата Богові за те, що я залишуся на цій землі, і це буде моя місія, моя доля. І коли я вилікувалася, почала кардинально міняти своє життя і допомагати. Я просто не зможу по-іншому жити. Коли я буду помирати — у ту мить, про яку всі говорять, що тоді ми бачимо, як усе життя проминає перед нами, я хочу зрозуміти, що прожила життя недарма і зробила все, що могла. Допомагаючи людям, я отримую кайф. Мені непотрібна вдячність, чесно, я це роблю не задля подяки, я це роблю, як би це дивно не звучало, насамперед для себе. І люди, які кажуть, що вони допомагають тільки заради інших, говорять неправду.
Перш за все, коли ми допомагаємо іншим, ми допомагаємо собі, бо ми хочемо собі нагадати, хто ми є. Тому по-іншому я просто не можу, я буду допомагати і на фронті, і в тилу.
Про любов до України та героїзм українців
Українці — нація сміливих. Чи вважаєте ви себе сміливою? Чому?
Я не вважаю себе сміливою, але багато хто вважає, і не лише тому, що я перебуваю на війні. Я не можу сказати, що в мене немає страху, страх — це нормально, він є в усіх. Просто не всім же займатися одним і тим самим, хтось може, а хтось — ні, у когось виходить добре, а у когось — погано. Ну виходить у мене добре воювати і перебувати на фронті, тому я цим і займаюся. А смілива я чи ні, я не знаю. Залежить від того, в чому полягає ця сміливість, бо це таке неоднозначне поняття.
Що для вас означає Україна та бути українкою?
По-перше, Україна для мене — це мій дім.
По-друге, Україна — це майбутнє, це майбутнє моїх дітей. Україна для мене як моє друге серце.
А бути українкою для мене є великою честю.
Хто вас надихає? Чому?
Мене надихають прості люди, наприклад ті, які скидають останні гроші, по 5-10 гривень, на донат для ЗСУ. Це люди, з яких ми маємо брати приклад, які реально допомагають останнім, що у них залишилося. Українці — справжні патріоти, які допомагають як тільки можуть.
Також мене надихає моя мама — людина, на яку я б хотіла бути схожою, їй я пообіцяла повернутися з війни. Кожен раз повертаюся, бо я пообіцяла. Це людина, яка відпустила мене на війну і жодного разу не сказала, що це мені непотрібно.
Що б ви порадили українським дівчатам?
Я б порадила перш за все вірити в себе, в майбутнє, в перемогу і в наших чоловіків. Віра — дуже сильна емоція. Також нашим дівчатам я порадила б, хто ще не вміє, навчитися готувати смачний борщ. Уявляєте, як приємно, коли військовий чи військова повертається додому, а тут смачний борщ. А ще я б порадила українським дівчатам більше посміхатися. Бо нам так личить посмішка.
Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?
Багато чого змінилося. Я зрозуміла, що дорогі брендові сумки, дорога іномарка ніяк не зможуть нагодувати велику кількість людей, що це була дуже велика помилка — вкладати в це гроші. Також я зрозуміла, що насправді дуже важливо мати сім’ю, кохану людину, бо до війни я вирішила, що я кар’єристка і мені непотрібні стосунки, що мені буде краще самій. І як я обпеклася на війні, коли зрозуміла, як це все ж таки необхідно, немає нічого кращого за підтримку коханої людини. Також я усвідомила, що будувати плани — це добре, але все ж таки варто жити сьогоднішнім днем і не відкладати на завтра те, що ми можемо робити сьогодні. Мені це було ясно і до повномасштабного вторгнення, але з війною ти це розумієш краще. Я вирішила, що не треба заморочуватися і боятися. Я зараз веду паралельно війну не тільки з орками, а ще й з наркоманами та псевдоблогерами, які замовчують і не висвітлюють інформацію про Україну, а тільки заробляють гроші. І я кричу на ці теми. Мені подруга поставила запитання: «Женю, ти не боїшся? Як ти наважуєшся про це все говорити? Тобі ж можуть завдати шкоди, може, в тебе є якась “криша”?» Я скажу, що немає в мене «криші». Я просто перестала боятися. Я просто живу так, як я хочу, і говорю кожного дня те, що вважаю за потрібне, і мені абсолютно байдуже, хто що скаже чи що зіпсується моя репутація. Навіть якщо вона зіпсується, чи головне це? Ні. Бо найголовніше у цьому житті — це життя.
Про що ви мрієте?
По-перше, я мрію народити сина — справжнього козака. По-друге, як і кожен українець, щоб швидше ця війна закінчилася. І взагалі щоб у нас не було такого сусіда. А по-третє, я мрію (і просто в це вірю, навіть знаю, що так буде), що ми будемо жити в сучасній державі з новою владою. Що ця держава буде демократична не тільки на словах і на папері, а й на ділі. Я мрію жити в такій державі — розвинутій, класній, некорумпованій. Я розумію, що корупція нікуди не подінеться, але хочу, щоб хоча б не такою сильною вона була. А ще я мрію поїхати з моєю донечкою в Діснейленд, бо я це обіцяла їй ще до війни. І то часу не було, то гроші я вкладала кудись у бізнес і в розвиток. А зараз зрозуміло, що, як тільки війна закінчиться нашою перемогою, я нічого не буду відкладати, знайду гроші й відвезу свою донечку в Діснейленд.
answear.LAB
Сміливі та незламні — це SHERO, остання лімітована колекція від answear.LAB.
Довгі шкіряні пальта, сукні, що підкреслюють силует, сорочки та жакети з декоративною бахромою, а також оверсайз-моделі жакетів та вовняних пальт. Колекція SHERO від answear.LAB — це огляд найяскравіших осінніх трендів, які одночасно підкреслюють внутрішнє відчуття сили, свободи та рівності жінок.
За колекцією SHERO окрім універсального жіночого послання стоїть щось більше. Бренд answear.LAB у своїй діяльності не обмежується створенням модного одягу, а хоче підтримувати клієнтів у житті на їхніх умовах. Із самого початку своєї діяльності бренд створює лімітовані колекції та бере участь в ініціативах, які надають реальну підтримку жінкам усього світу.
answear.LAB з перших днів повномасштабної війни підтримує Україну. Наприклад, у перший місяць війни всі гроші, отримані від продажів однієї з колекцій бренду під назвою No Shame. No Fear, були передані на допомогу Україні, а враховувалися кошти з 9 європейських ринків.
Лімітована колекція SHERO доступна лише в інтернет-магазині answear.ua.
Прочитаєш за 10хв Мужність українських жінок вражає увесь світ. Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні — за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, інші — на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину.
Прочитаєш за 10хв Під час війни жінки несуть велику відповідальність: одні допомагають родинам за кордоном або в тилу, інші воюють на фронті, у небезпечних зонах бойових дій. Сміливість українських жінок вражає весь світ. Бути військовим — це складна праця, яка не кожному під силу.
