Спадок: історія та особливості українського традиційного вбрання, про які ви могли не знати

Катерина Попова, ELLE UA
|
09 Січня 2023
|
Прочитаєш за 8 хв
Прочитаєш за 8 хв

Неповторність та вишуканість національного одягу в проєкті ANSWEAR x ELLE за участі Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»

Представники сучасного покоління українців ведуть ревну і затяту боротьбу за власну ідентичність, бо є спадкоємцями багатої культури свого народу. Одяг є одним з вагомих культурних та історичних маркерів, який розповідає про традиції, статус та смаки наших предків. Коли добре розібратися, то виявляється, що нам є чим пишатися. Поділитися знаннями про вбрання XIX-XX століть для спільного проєкту ANSWEAR x ELLE «Спадок» за участі Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» ми запросили Володимира Щибрю, кандидата історичних наук, дослідника та колекціонера народного вбрання і традиційного текстилю, директора Центру фольклору та етнографії ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка.

1. Мати і дочка. Портрет  Оксани Міщенко з дочкою Ганною, Панас Ярмоленко (1886  1953), 1933 р. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-ну, с.Мала Каратуль; 2. Портрет Василини Кіндратівни Литяк, Панас Ярмоленко (1886 – 1953), 1933 р., Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Мазінки; 3. Портрет дівчини у вінку, Панас Ярмоленко (1886  1953), 20 – 30 ті рр. ХХ ст. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Ташань

Краса та довершеність українського народного вбрання завжди привертала увагу не лише мистецтвознавців, а й художників, письменників, послів, місіонерів і мандрівників.

Ілля Рєпін порівнював українок і парижанок, говорячи: «Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно … це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, намиста, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!»

Український одяг розвивався й удосконалювався протягом століть, вбираючи багатовіковий досвід, засвоюючи кращі традиції, зазнаючи впливу історичних, соціальних та культурних чинників. Під їхнім впливом у різних етнографічних регіонах склалися різні комплекси вбрання, що поєднують загальноукраїнські риси, регіональну та локальну специфіку.

Зліво-направо: 1. Вбрання чоловіче святкове, І пол. 20 ст., Івано-Франківська область, Коломийський район, Покуття; 2. Вбрання жіноче святкове, початок 20 ст., Чернігівська область, Чернігівський район (колишній Городнянський район), Східне Полісся; 3. Вбрання жіноче весільне, кінець 19 – початок 20 ст., Полтавська область, Миргородський район, Середня Наддніпрянщина. Полтавщина; 4. Вбрання жіноче святкове, початок 20 ст., Рівненська область, Сарненський район, Західне Полісся; 5. Вбрання чоловіче святкове, кінець 19 – початок 20 ст., Київська область, Бучанський район (колишній Макарівський район), Середня Наддніпрянщина. Київщина

Український національний одяг

Уявлення про народний одяг українців були спотворені в період радянської окупації, коли адаптовані для сцени костюми танцювальних та вокальних ансамблів сприймалися як традиційні, а давні зразки автентичного вбрання зберігалися під сімома замками музеїв чи ставали предметами колекціонування поодиноких збирачів, одним з яких і був І. Гончар, на базі збірки якого постав у 1993 році НЦНК «Музей Івана Гончара».

Наприкінці XIX століття народний стрій складався з довгої вишитої сорочки разом з поясним, нагрудним, верхнім одягом, головними уборами, взуттям, поясами та комплексом прикрас та аксесуарів. Процес одягання цих елементів передбачає чітку послідовність та дає можливість говорити про багатошаровість. Українська шляхта свого часу носила одяг, який загалом був схожий, але мав суттєві відмінності у крої виробів, якості та вартості матеріалів для його пошиття.

Основою традиційного вбрання є вишита сорочка, яку виготовляли з тонкого домотканого конопляного або лляного полотна. У гардеробі однієї дівчини могло бути від кількох сорочок до кількох десятків.

Оздоблення одягу, а саме вишивання сорочок, — це багатовікова традиція, яка в кожній місцевості витворила свої самобутні й неповторні зразки та сягає понад 200 технік вишивання.

Сорочка вишита чоловiча, 1898 р., Черкаська обл., Смiлянський р-н (тепер Черкаський р-н), с.Сунки

Традиційна українська вишивка у різні роки була джерелом натхнення під час створення модних колекцій для українських та закордонних дизайнерів, зокрема для Жана-Поля Готьє, Джона Гальяно, Gucci, Valentino та багатьох інших.

До середини ХІХ століття найтиповішими зразками поясного одягу, залежно від регіону, були ткані плахти, літники, обгортки, запаски, виготовлені з вовняних, лляних та бавовняних ниток. Український етнограф Хведір Вовк вважав, що за часів Козаччини, коли одяг відзначався особливим багатством, плахта була єдиним елементом вбрання для нижньої частини тіла. Для її виготовлення використовували дорогі матеріали — шовк, срібні та золоті нитки.

Етнограф французького походження Домінік П’єр де ля Фліз говорив про картату плахтову тканину як про українську національну: «Спідниці та фартухи шиють з барвистого, у великі квіти полотна або з блакитної чи червоної матерії, яку селяни виготовляють і фарбують самі, або із тканини у симетричну клітку, витканої жовтими, білими і червоними нитками на синьому тлі, вона поширена повсюди, її можна б було назвати національною тканиною Малоросії, оскільки вона зустрічається в різних віддалених місцях».

На початку XX століття спідниці з фабричної тканини витіснили давні архаїчні елементи поясного вбрання, проте гармонійно вписалися в традиційний комплекс.

Обов’язковим елементом народного одягу українців був тканий або плетений з вовни пояс, який виконував функцію фіксації поясного одягу, а також мав символічне значення.

Нагрудний одяг у вигляді шкіряної безрукавки (кептар) є архаїчним елементом вбрання українців Карпатського регіону. Безрукавки з фабричних тканин центральних територій (керсетки, камізельки) набули значного поширення у ХІХ столітті під впливом загальноєвропейської моди та досить гармонійно доповнили комплекс народного одягу.

За годинниковою стрілкою: 1. Кептар подільський, І пол. ХХ ст., Тернопільська обл., Борщівський р-н, смт Мельниця Подільська; 2. Керсетка з жакардового шовку, І пол. ХХ ст., Чернігівська обл., Чернігівський р-н; 3. Керсетка люстринова з левадкою, І пол. ХХ ст., Полтавська обл., Миргородський р-н, с.Мальці; 4. Кептар гуцульський, поч. ХХ ст., Iвано-Франкiвська обл., м. Верховина

В Україні існувала стійка традиція покривати голову заміжнім жінкам. Майже в усіх регіонах побутували намітки — архаїчні рушникоподібні головні убори, які існують на наших теренах ще із часів Київської Русі. У багатьох регіонах під намітку одягали очіпок — давній шапкоподібний головний убір. Наприкінці ХІХ століття хустки фабричного виробництва витіснили з побутування намітки та очіпки.

1. Хустка вибійчана, І пол. ХХ ст., Західна Україна; 2. Очіпок-зборник парчевий, поч. ХХ ст., Черкаська обл., Золотоніський р-н; 3. Хустка баранівська, І пол. ХХ ст., Рівненська обл.

Дівчата та жінки використовували велику кількість нагрудних прикрас: коралі, баламути, скляне намисто, дукачі, бісерні прикраси, згарди, а також багато інших, які українки вишукано поєднували із сережками та перснями.

За годинниковою стрілкою: 1. Намисто з венеційського скла, кін. ХІХ ст., Західна Україна; 2. Силянка, реконструкція, Олена Уткіна, центральна монета  1780 р., 2013 р., Тернопільська обл., Борщівський р-н; 3. Намисто коралове, сер. ХІХ ст., Київська обл., Яготинський р-н, с. Лісняки (нині частина м. Яготин); 4. Намисто з венеційського скла, XVIII ст., Івано-Франківська обл., Гуцульщина; 5. «Святочні ворожіння», Микола Пимоненко,1888 р.; 6. Намисто коралове, кін. ХІХ – поч. ХХ ст., Центральна Україна

Верхній одяг — свити та кожухи — шили з вовняного сукна та овечих шкур.

Взуттям слугували постоли, які виготовляли зі шкіри тварин або з лика (внутрішньої частини кори дерев). Заможніші люди взували чоботи та черевики.

Постоли жіночі оздоблені бісером і лелітками, сер. ХХ ст. Івано-Франківська обл., Косівський р-н

Народний одяг українців на лише відзначався утилітарністю, а й характеризувався знаковістю, елементи вбрання вказували на соціальну та статево-вікову приналежність, використовувалися в обрядовій культурі й навіть магії та ворожіннях.

«Нам є чим пишатись і що цінувати. Недарма українське — світовий тренд. Скажу чесно, речі від українських дизайнерів — це скарби мого гардеробу. Їх планую потім у спадок передавати дітям та онукам. Наших дизайнерів носять зірки світового масштабу, вони продаються в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні, у заголовках світових ЗМІ регулярно з’являються імена українских брендів. А сьогодні вони працюють на перемогу України — донатять на ЗСУ та виробляють одяг та взуття для наших воїнів на фронті.

Поєднання старовинних і сучасних елементів — це стильно та завджи буде актуально. Відчувати свою ідентичність, поєднувати народне та автентичне із сучасними трендами — це в нашому ДНК. 

Вишиванку, наприклад, носять не лише в дні національних українських свят, а й у повсякденному житті, міксуючи їх із водолазками, джинсами, штанами чи спідницями, які можна знайти у answear.ua», — коментує головна редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова.

Джерела:

— Матейко К. І. Український народний одяг / К. І. Матейко. — Київ, 1977. — С. 5.
— Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології / Х. К. Вовк. — Київ: Мистецтво, 1995. — С. 151.

Текст: Ярослава Музиченко, Катерина Попова
Колажі: Катерина Серегова
Фото: надані національним центром народної культури “Музей Івана Гончара”

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.